Віктор Ющенко, До 75-х роковин Голодомору в Україні

Голодомор

Сімдесят п'ять років тому Український народ став жертвою неймовірно страшного злочину. Зазвичай на заході він відомий як Великий Голод або Страшний Голод, українці ж знають його як Голодомор. Ця трагедія, спланована і організована державою, у 1932-1933 роках, за підрахунками, забрала життя від семи до десяти мільйонів українців, серед яких третина – діти. Радянська влада непомірно та гротескно занижувала масштаби трагедії та пояснювала її буцімто поганим врожаєм. Вона хотіли зняти з себе відповідальність за це лихо та приховати справжні його причини і наслідки. Саме тому ми повинні зупинитися на мить та згадати усіх, хто помер під час Голодомору.

За часів Радянської влади обговорювати в Україні цю, мабуть, найбільшу національну травму було небезпечно. Говорити про Голодомор було державним злочином, а розповіді свідків та роботи істориків, таких як Роберт Конквест або Джеймс Мейс, на цю тему були заборонені як антирадянська пропаганда. Однак кожна українська сім'я знала про величезні масштаби катастрофи з особистої пам'яті. Знали люди і про те, що катастрофа ця була організована навмисно, щоб покарати Україну та знищити основу її державності. Вшановуючи жертв та відновлюючи історичну справедливість, незалежна Україна намагається зробити так, щоб люди як усередині країни, так і за її межами краще знали та розуміли те, що сталося під час Голодомору.

Ні в якому разі ми не чинимо так через бажання помсти, ані щоб виділитися на тлі інших жертв сталінського режиму. Адже ми добре знаємо, що російський народ був серед основних його жертв. Ми не маємо намірів звинувачувати нащадків. Наше єдине бажання – щоб люди зрозуміли, чим насправді був Голодомор. Саме задля цього Український парламент торік прийняв закон, який визнає Голодомор геноцидом проти Українського народу, і саме тому я закликаю наших друзів та партнерів у світовому співтоваристві поділити цю позицію. Світ, який не має історичної пам'яті або допускає її спотворення, приречений на повторення найстрашніших помилок.

Геноцид – надзвичайно різкий термін, і є багато людей, які досі мають сумніви щодо доцільності його застосування до того, що сталося в Україні. Однак варто подивитися на те, як Конвенція ООН про попередження злочину геноциду та його покарання 1948 року визначає це поняття. У цій конвенції сказано, що геноцид – це «дії, які чиняться з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» включаючи «навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, котрі спрямовані на її повне або часткове фізичне знищення». Очевидно, що Голодомор чітко підпадає під це визначення. Важливо також, що з цим був згодний і Рафаель Лемкін – правознавець, котрий працював над Конвенцією з геноциду.

У наші дні є дуже багато історичних матеріалів, що дуже детально описують усі аспекти сталінської примусової колективізації, а також його політику терору проти України. Звісно, інші республіки Радянського Союзу також жахливо постраждали. Однак у випадку з Україною радянська верхівка мала дві мети, коли утискала та морила голодом українське селянство. Це було частиною ширшої політики, спрямованої на те, щоб придушити українську національну ідентичність та бажання до самовизначення. Як казав Сталін за декілька років до Голодомору: «Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». Маючи на меті придушити українізацію, яка протягом 1920-х років обіцяла обмежену культурну та політичну автономність, Сталін вирішив скерувати свій удар проти селянства, яке складало 80% населення. Вирішенням національного питання на Україні мали стати масові вбивства шляхом голоду.

Нелюдські методи включали астрономічні квоти на здаване селянами зерно, яких було фізично неможливо дотриматися. Коли виявилося, що показники заготівлі хліба нижчі від тих, що вимагалися, по селах пішли озброєні загони. Наприкінці 1932 року цілі села та навіть області були занесені на так звані «чорні дошки» та перетворені на ізольовані гетто, в яких люди вмирали від голоду. Тим часом Радянський Союз продовжував експортувати збіжжя на захід і навіть використовував його для виготовлення спирту. На початку 1933 року радянська верхівка вирішила запровадити ще жорсткішу блокаду українських сіл. Практично вся територія України була оточена збройними силами і фактично перетворена на величезний концтабір.

Національна спрямованість у діях Сталіна проти України також дуже добре простежується у терорі, спрямованому проти закладів та людей, що підтримували та розвивали культурне та громадське життя Українського народу. Хвилі чисток прокотилися по навчальних закладах, редакціях журналів і газет, виданнях і театрах. Під жорстокий удар потрапили Академія наук України, редакційна колегія Радянської української енциклопедії, Українська Православна Церква і, навіть, Українська комуністична партія. Це була систематична кампанія знищення Українського народу, його історії, культури, мови та способу життя.

Голодомор був актом геноциду, спрямованим на те, щоб придушити Українську націю. Цього злочину не виправдовує той факт, що він не вдався, і Україна сьогодні існує як незалежна держава. Так само цей факт не знімає з нас моральної відповідальності визнати те, що насправді сталося. У сімдесят п'яті роковини Голодомору наш священний обов'язок перед його жертвами відверто подивитися в очі минулому.

Рік пам'яті жертв Голодомору

З метою реалізації державної політики у сфері відновлення національної пам'яті Українського народу та на виконання Закону України від 28 листопада 2006 року № 376 „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, Указів Президента України від 28 березня 2007 року № 250 „Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні”, від 2 листопада 2007 року № 1056 „Про відзначення у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів”, від 24 листопада 2007 року № 1144 „Про проголошення в Україні 2008 року Роком пам'яті жертв Голодомору” у Луцькому районі розроблений та затверджений План заходів на 2007-2008 роки у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні.

Відповідно до Плану заходів проведено роз'яснення населенню положень Закону України „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, його значення для відновлення історичної справедливості стосовно загиблих внаслідок геноциду співвітчизників та консолідації українського суспільства, донесення до широкої громадськості правди про геноцид. З цією метою опубліковано текст закону в районній громадсько-політичній газеті „Слава праці” від 20 листопада 2007 року № 139 та на сайті райдержадміністрації.

22 листопада у районному друкованому органі було опубліковано Звернення Президента України Віктора Ющенка, Звернення керівників області та визначних постатей регіону до населення Волині з приводу Всеукраїнської акції „Засвіти свічку!”.

У жовтні проводилося з асідання районної комісії у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій під головуванням заступника голови райдержадміністрації А. Сидорчука . Члени комісії розглянули та затвердили облікові картки про жертв воєн та політичних репресій, які зібрали сільські, селищні ради для передачі до видань „Реабілітовані історією. Волинська область” та „Книга Скорботи України. Волинська область”.

8 листопада 2007 року у Луцькому районі був проведений єдиний день інформування населення на тему „Гірка пам'ять України .

У приміщенні райдержадміністрації експонувалася фотодокументальна виставка „Забуттю не підлягає: хроніка комуністичної інквізиції”. В її основу лягли документи, матеріали та експонати, які відтворюють події, факти минулого, хроніку злочинів тоталітарного режиму в історії України. На виставці також подавалися матеріали про голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років.

В центральній районній бібліотеці 23 листопада відбулася презентація книжкової виставки „Чорні крила голодомору” до Дня пам'яті жертв голодомору та політичних репресій.

24 листопада в районі було оголошено хвилину мовчання, зупинено на цей час роботу в органах державної влади та місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, рух громадського та приватного транспорту у населених пунктах з подаванням відповідних звукових сигналів. У цей день були приспущені Державні Прапори України. Проведені поминальні панахиди за загиблими під час голодоморів та внаслідок політичних репресій та молебні за Україну.

Відповідно до Плану заходів проведено районний конкурс науково-пошукових робіт школярів та педагогічних працівників „Голодомор 1932-1933 років. Україна пам'ятає”. На розгляд журі було представлено 15 учнівських та 5 вчительських робіт, один проект-дослідження. У конкурсі перші місця здобули учень 11 класу Торчинської ЗОШ П. Деленів та педагог Романівської ЗОШ Ж. Магальон.

З метою активізації дослідження та збереження пам'яті про національну трагедію було проведено краєзнавчу акцію учнівської молоді „Колосок пам'яті”. В результаті пошуково-дослідницької роботи у музеях Заборольської, Лаврівської, Смолигівської, Торчинської, Одерадівської загальноосвітніх шкіл оформлено куточки „Колосок пам'яті”. Учнями Гіркополонківської, Торчинської та Одерадівської шкіл записано спогади очевидців Голодомору.

В навчальних закладах району уроки пам'яті „Голодомор 1932-1933 років. Україна пам'ятає”, виховні години „Минуле стукає в наші серця”, „Розіп'ята душа на хресті всесвітньої печалі”.

В бібліотечних установах представлені тематичні експозиції, виставки архівних документів, творів мистецтв та літератури, що відображають події, пов'язані з геноцидом Українського народу, історичні події Голодомору 1932-1933 років в Україні.

В Торчинському народному музеї створена та діє виставка документів, матеріалів та ілюстрацій, пов'язаних із голодомором 1932-1933 років та іншими фактами геноциду Українського народу.

24 листопада керівники органів влади та місцевого самоврядування Луцького району, представники політичних партій та громадських об'єднань взяли участь у Скорботній ході на вшанування пам'яті жертв голодоморів, яка відбулася у Луцьку. Вони поклали жалобні вінки, квіти, композиції з житніх та пшеничних колосків до пам'ятних знаків на Замковій площі.

Населення Луцького району взяло активну участь у всеукраїнській акції „Засвіти свічку!” та заходах до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні.

У районній громадсько-політичній газеті „Слава праці” оприлюднено Указ Президента України „Про проголошення в Україні 2008 року Роком пам'яті жертв Голодомору” (№ 148 від 11 грудня 2008 року).

Голодомор 1932-1933 років – геноцид в Україні

І. СУТЬ ПИТАННЯ. ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам'яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.

Для більш чіткого розуміння, чим же був Голодомор, слід акцентувати такі факти:

1. Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-1933 рр., то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни 1933 року та завершився на початку літа 1933 року. Саме за цей менш ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.

2. Нині є очевидним, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, всесоюзної індустріалізації, застереженням Українському радянському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.

3. Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про МІЛЬЙОНИ безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн.; Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна.

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська ). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі – у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.

4. Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії. Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму – безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів.

На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних «ворогів» сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови «світлого майбутнього». Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема, терор голодом. А Україна була головним полігоном «вирішення національного питання» та проведення індустріалізації...

Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів. З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Щоб отримати валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина видобування товарів на експорт, насамперед – хліба. Для цього він організував економічно не обґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка фактично знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці й тому мільйони з них стали жертвами у нерівній боротьбі.

Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною . Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували Голодомор або ж не відвернули його, хоча могли і повинні були це зробити. Це:

Йосип Сталін – Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії.

В'ячеслав Молотов – голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні.

Лазар Каганович – у 1925-1928 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-1939 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема на Одещині.

Павло Постишев – у січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було «безумовне виконання плану хлібозаготівель». Після виконання цього «плану» Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти української інтелігенції.

Станіслав Косіор – у 1928-1938 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української РСР.

Влас Чубар – у 1923-1934 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа серед керівників України.

Мендель Хатаєвич – у 1932-1933 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав «особливі повноваження» стосовно хлібозаготівель.

Станіслав Реденс – керівник ГПУ УРСР. Саме він «відпрацьовував» перші справи, пов'язані з Голодомором.

Всеволод Балицький – повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ГПУ УРСР. Фактично саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані звинувачення. Також відіграв одну з провідних ролей у винищенні української інтелігенції.

Роль цих осіб в організації Голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу активність, то деякі українські керівники, особливо Чубар, намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак їхні дії не були послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за Голодомором стояла СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього терору.

Звичайно, згадані особи нічого не змогли б зробити самотужки. Їм активно або пасивно допомагали сотні тисяч соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.

5. Дехто й досі намагається представити Голодомор 1932-1933 рр. як «збіг об'єктивних та суб'єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє.

Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-1933 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.

Факти переконують, що «випадково», через «перегини на місцях» не вивезеш за кордон сотні тисяч тонн продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ.

Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації.

6. Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком «трійок» буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями українських селян привозили нових, з Росії, Білорусії...

Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров'я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це істотно підірвало життєвий потенціал нації.

Українці повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло б бути набагато більше...

ІІ. МАСШТАБ ТА НАСЛІДКИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Як було зазначено вище, кількість жертв Голодомору досі не встановлено, хоча йдеться, безумовно, про кілька мільйонів людей. Тогочасні втрати населення України можна вивести наближено з порівняльної таблиці приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавались у радянських джерелах незалежною Міжнародною комісією юристів (створена у 1988 році у складі провідних юристів зі Швеції, Бельгії, Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США):

Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року.

Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб , або чверть усього населення республіки у 1926 році. При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.

Голодомор 1932-1933 років мав деморалізуюче значення для всього Українського народу. Коли йде війна, є очевидний ворог. Тут же, навпаки, офіційно пропагувалася ідеологія інтернаціоналізму і братерства, проголошувалися «найсвітліші ідеали, мета – комунізм», і водночас внаслідок цілеспрямованих дій цивільної влади, за підтримки «громадськості» – комсомолу, профспілок, комнезамів – населення було доведене до масової голодної смерті.

Соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки Голоду 1932-1933 років актуальні й до сьогодні. Тоді на довгі десятиліття було підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничу та товарну інфраструктуру, фізично знищено підприємницькі та ініціативні елементи, залякано цілі покоління українців, причому, не лише селян, зламано волю усього Українського народу до опору тоталітарній системі, до національного відродження.

IІІ. ХАРАКТЕР ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Роберт Конквест у книзі « Жнива Скорботи (Радянська колективізація і терор голодом)» писав: «Події, висвітлювані в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929-1932 рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, – йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші, передусім ті, хто не погоджувався з планами насильницької колективізації. Організація колгоспів призвела до цілковитої ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками колективних господарствах. Результатом цього подвійного удару стали мільйони жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).

Після цього, в 1932-1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом або голод, штучно створений владою проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні,— навіть з інших регіонів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня колективізація 1929-1932 років, супроводжувалася масовими гоніннями на українську культуру, інтелігенцію, церкву. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм» – відповідно до твердження Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії українству».

Відтак можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1932-1933 років: соціально-класову та національну.

Соціально-класова природа Голодомору 1932-1933 років. У програмі більшовиків було передбачено одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни було зміцнено партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, і інструментом якої, а не лише наслідком, став Голод 1932-1933 років.

Національна природа Голодомору 1932-1933 років. Пробуджена Українською національною революцією 1917-1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзник процесах, причому сталося це завдяки зростанню національної свідомості українців, а не їхньому злиттю з росіянами. А опора всієї України – селянство – забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму українську національну ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників. Оскільки політичну владу було зосереджено у Москві, це вирішило долю українців. Тому Голод 1932-1933 років став відповіддю комуністичної московської влади на український культурно-політичний розвиток у межах СРСР.

Великий Голод 1932-1933 років – не помилка і не просто зла воля московського керівництва, зокрема, Сталіна. У ньому (штучному Голоді) не було нічого ірраціонального. Тому не варто демонізувати ні Сталіна, ні якісь інші причини – Голодомор був засобом комуністичного будівництва.

З політичних мотивів керівництво Радянського Союзу всіляко заперечувало голод в Україні, і тому про допомогу ззовні не могло бути й мови. Наприклад, реальну допомогу голодуючим українцям пропонували не лише інші держави, а й організації Західної України, такі як «Просвіта», ОУН, «Союз українок» та інші. Але зібране серед населення Західної України продовольство передати до Радянської України не вдалося, оскільки керівництво Радянського консульства у Львові запевняло, що голоду в Україні немає. Це є неспростовним підтвердженням керованого характеру Голодомору. До речі, коли у 1946-1947 роках Україна знову переживала голод, а в Західній Україні ще колгоспів не було, то тамтешні селяни-трударі знову виділяли зі своїх врожаїв частину продовольства для порятунку українців зі східних областей.

«...Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи... Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці... Потрібно докласти зусиль до щирого та дійового примирення: саме у такий спосіб можна відповідно вшанувати жертви, які належать усьому українському роду... Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння, маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься у гармонійний та мирний спосіб...»

З Послання Папи Іоанна Павла ІІ кардиналу Л. Гузару, Верховному архієпископу Львова для Українців у зв‘язку з 70-ми роковинами Голодомору 23 листопада 2003 року

ІV. СИСТЕМА ДОКАЗІВ

Голодомор 1932–1933 років як явище геноциду народу підпадає під означення геноциду, поданого в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Так, стаття 2 цієї конвенції визначає геноцид «як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

•  вбивство членів групи;

•  заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;

•  умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;

•  заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи;

•  насильницька передача дітей з однієї групи до іншої».

Голодомор 1932-1933 років відповідає ознакам геноциду згідно з цією статтею, передусім з її третім пунктом.

Голодомор було спричинено навмисними діями тоталітарного радянського режиму. Суть злочинних дій влади полягала в:

1. Жорстокому придушенні устремлінь Українського народу мати незалежну державу.

2. Знищенні існуючої структури сільського господарства шляхом:

•  масового «розкуркулювання» селян;

•  насильницького впровадження колективізації селянських господарств;

•  накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.

Перебуваючи в Харкові 17 і 18 листопада 1932 р., В.Молотов відпрацьовував згідно з одержаними від Сталіна інструкціями тексти двох постанов – ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УСРР від 20 листопада, які мали однакову назву – «Про заходи до посилення хлібозаготівель». У постановах містилися пункти про натуральне штрафування боржників по хлібозаготівлях м'ясом і картоплею (Джерело: «Колективізація і голод на Україні 1929-1933. – К., 1992. – С.549; Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.250-251).

У звіті Сталіну від 8 грудня генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор вказав, що у хлібозаготівлях «найбільший результат дає застосування натурального штрафування». На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня за участю підручних Сталіна Л. Кагановича і П. Постишева голова уряду В. Чубар засвідчив, що недоліком хлібозаготівель є ігнорування натуральних штрафів як стимулюючого засобу. Такою була реальна ситуація з натуральними штрафами на кінець 1932 р. (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.284, 286; Командири великого голоду. – К., 2002. – С.317).

1 січня 1933 р. Сталін надіслав селянам України телеграму, в якій попереджав: «Щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.) (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 308). Це означало, по-перше, що до боржників по хлібозаготівлях, у яких виявили хліб, мали застосовуватися найбільш суворі санкції («закон про п'ять колосків» передбачав розстріл або десятирічне ув'язнення). Це означало, по-друге, проведення подвірних обшуків, тому що тільки таким способом можна було знайти хліб. Сталін не вказував, які санкції чекали тих, у кого хліб не знайшли. У цьому не було й потреби, оскільки прийняті під його диктовку листопадові постанови ЦК КП(б)У і РНК УСРР передбачали натуральне штрафування у випадку відсутності хліба. Але селяни штрафувалися не лише м'ясом і картоплею. Сотні свідків голоду в один голос твердять, що у січні і в першій половині лютого на території України у селян забирали все продовольство, прирікаючи їх на голодну смерть.

3. Ізоляції великих територій в сільській місцевості у низці областей України шляхом:

•  позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;

•  заборони селянам права виїзду з їхніх місць проживання (заборона продажу залізничних квитків);

•  наказів про арешти селян, що виїхали самовільно з сіл;

•  оточення озброєними загонами каральних органів СРСР цілих територій;

•  заборони листування і поширення інформації про фактичне становище.

22 січня 1933 р. Сталін власноручно (автограф зберігся) написав директивного листа ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (підпис голови уряду Молотова з'явився у передрукованому примірнику): «До ЦК ВКП і Раднаркому дійшли відомості, що на Кубані і Україні почався масовий виїзд селян «за хлібом» в ЦЧО, на Волгу, Московську обл., Західну обл., Білорусію». В листі вимагалося негайно заблокувати Україну і Кубань. (Джерело: Трагедия советской деревни. – Т.3. – М., 2001. – С.32, 635, 637). Відповідно до цієї директиви продаж селянам проїзних квитків на залізничних і водних шляхах припинявся. На ґрунтових шляхах за межами поселень з'явилися загороджувальні загони з чекістів, міліції та місцевих активістів.

На початку квітня 1933 р. в містах була відновлена вільна торгівля хлібом за підвищеними цінами, що розглядалася як додатковий канал постачання робітників і службовців (поряд з картковою системою). Ті з голодуючих селян, які ще могли пересуватися, приїжджали в найближчі міста і вистоювали у велетенських чергах довгі ночі, щоб купити 1 кг хліба (більше не давали в одні руки). 10 квітня з'явилася постанова Київського обкому, яка регулювала порядок комерційної торгівлі. В ній зазначалося: «З метою охорони міста від занесення інфекційних хвороб, зокрема, висипного тифу, вважати необхідним запровадити продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінки, а також проміжних, до Києва» (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.486).

Кремль відрізав голодуюче українське село від Росії, Білорусії і міст в самій Україні з цілком очевидною метою: змусити вмирати тих селян, які вже не могли працювати в колгоспі, у себе вдома, а не на людях.

4. Впровадженні особливого режиму проживання, зокрема режиму «чорних дошок», що полягав у:

•  вивезенні з цілих територій усіх товарів та засобів проживання, що знаходились на складах та в магазинах;

•  насильницькій реквізиції у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу;

•  забороні будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів для існування;

•  забороні будь-якого кредитування та насильницькому поверненні усіх кредитів.

5. Намаганні приховати причини і масштаби трагедії: зокрема, осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високу смертність, було розстріляно.

Теза про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в «особливих папках» з особливим режимом зберігання. Це робилося, цілком зрозуміло, не з метою приховування інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть.

Укази Президента:
Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні.
Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам'яті жертв Голодомору
Про додаткові заходи щодо підтримки досліджень теми Голодомору 1932 – 1933 років в Україні
Фотокопії окремих документів, які доводять геноцидну спрямованість Голодомору 1932-1933 рр. (на сайті Президента України)
Думки населення України щодо визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом (на сайті Президента України)